Оксана Стефанівна Забужко - Тут могла б бути ваша реклама

нездарно примоцьований картковий будиночок), – щось незбагненне коїлося з телефоном: раз у раз її колошкали вдосвіта зі сну химерні дзвінки, зривалася, хапала слухавку: «Хелло!» – десь далеко на безмовній лінії свистав шугастий вітер і глухо рокотав океан, кілька секунд необжитий, незалюднений простір над північною півкулею давав їй знати про себе, ніби справді в ньому «хтось кричав крізь ніч її ім’я, неначе на тортурах», – і не міг докричатися, по чім німий сигнал уривався: підводно-зеленавим ряхтінням засвічувались баньки кнопок на слухавці, і вибулькував із розтруба бездушний зуммер, – о, в вас обох стало б моці повиводити з ладу всі телефонні лінії над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя міць фугасила з його картин і твоїх віршів, ти впізнала її відразу, тільки-но, опинившись у нього в майстерні й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, і так само він мусив упізнати твою, – твою, котра в ті зимові місяці, так неждано й наповал збита зі своєї, щойно віднайденої осі (бо ти була – жінка, жінка, хай йому стонадцять чортів: витка рослина, котра без прямостійної підпори, хай би навіть і намисленої, – без конкретного обличчя живої любови – опадала долі й зачахала, тратячи всяку снагу до горобіжного розгону: кожен вірш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобі, зоря звичайно потім погасала, вірш – лишався), – кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стінках твого єства і спорскувала в розпачливій непритокманості, – «І раптом знов схотілося – кричати, / На лампу вити, пазурями драти / Шпалери на стіні – од явности утрати, / Од того, що тебе уже даремно ждати», – аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що він – помер, от просто взяв і помер, «вляпався в крапочку», як і хотів (зізнався їй у цьому ледь не на початку – з кривим посміхом розганяючи авто, як літака на злітній смузі, серед ночі на заміській дорозі, і мокрі ліхтарі в дрібноголчастій сріберній облямівці, і чорний маслянистий блиск зустрічних калюж, – все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шістдесят? – не боїшся? не виникає бажання – вляпатися в крапочку? – ні, не боюся, не було в мені справжнього страху, та, по правді, й тепер нема – дивно, ба й незбагненно, надто взявши під увагу ціле моє, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженні – клінічною смертю, мама пригадувала, що геть і цівка калу звисала із задочка, і тільце вже посиніло: виткнула душенька носа на світ і звомпила – е, ні, пустіть назад! – а її, спасибі, відволодали, а скоро так, то нічого блягузкати, є речі, страшніші за смерть, і я їх знаю, тільки от того страху – манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в ньому, і в інших я часами його розрізняла, – нема в мені, і квит, тим-то він і дивився на мене з іскрами неприхованого захвату в зорі, навіть коли вже було по всьому: «А ти відважна жінка!» – і «крапочка» та проскочила тоді повз мене, не сполохавши), – але ця думка – що він помер, що ті загадкові телефонні дзвінки справді-таки від нього: з «тамтого боку», а значить, що її любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична еґоїстка, гординею своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнім підопхнула його до «крапочки», де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тоді я поїхала, – звісно ж, Америка – the land of opportunіtіes,[8] пів-Європи, не нашої довбаної, а щонайщирішої, від Британії до Італії, сюди рветься, гроші, кар’єра («Музика, жінки, шампанське…» – відгукувався він іронічною луною), а в Україні що, Україна – Хронос, який хрумає своїх діток із ручками й ніжками, що ж, так і сидіти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак діаспорні дідусі, коли клімакс стукне, – премію Антоновичів? – ай Бож-же ж мій, та чого воно все на фіґ варте, якщо він помер, що, що, що з ним трапилося?! – ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ґанок заднього двору, звівши лице до мінливого, стрімко сутеніючого кембриджського неба в напливах хмарної гуаші, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледве вловний подув океану, вона стала молитися – так, як перед тим молилася лише двічі, раз за батька, як долежував у лікарні по вже безпотрібній операції, годинами корчачись од стріляючого метастазами болю (а до наркотиків ще не дійшло), – аби Бог післав йому швидкий кінець, і вдруге, стид згадати, – за незалежність, тоді, 24-го серпня дев’яносто першого року, коли все вирішували години, як воно зазвичай і водиться в житті людей і народів: Господи, просила трусячись, поможи – не задля нас, бо негідні єсьмо, а задля всіх полеглих наших, що несть їм числа, – і обидві молитви були почуті, такі молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб він був живий! – хай би забув мене, хай би вернувся до жінки, хай би зраджував з ким не прийдеться, – не треба мені його за чоловіка, і нічого від нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму іншого, з іншим родитиму дітей, тільки – о Господи, хай він буде живий. І здоровий. І щасливий. Тільки це, Господи. Тільки це.

Ну, «здоровий і щасливий» – це ти, золотце, конєшно, загнула через верх, бо силоміць нікого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточній редакції твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слів, – якби Бог слухав дурного погонича… (А цікаво, як воно все там у них відбувається – чи якийсь янгол-секретар одбирає земні послання при апараті, виймаючи з потоку щирі, тяжкі й гарячі, й незворушно спускаючи в чорну діру невагомі маси пустих слів? – так і з віршами буває: одразу збриджується, щойно починає валити пуста порода, – і кидаєш, недописавши.) І ще в одному моменті ти тоді злукавила – в «хай би забув мене»: лепетнула в напівнестямі, насправді твердо знаючи, що ніколи він тебе не забуде, – о, тепер уже ніколи, скільки житиме: згнітивши недокурка двома пальцями, джиґонувши ним навідлі, аж дугою в повітрі шварнуло: «А ти подумала, скільки мені від тебе відходити? Га?» – мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслід за недокурком («Ти ж уважай, я чоловік слабкий, я й зарубать можу», – признався